Warning: Use of undefined constant Ymd - assumed 'Ymd' (this will throw an Error in a future version of PHP) in /home/nezhin/public_html/pokrovachurch/engine/modules/show.full.php on line 226 Warning: Use of undefined constant Ymd - assumed 'Ymd' (this will throw an Error in a future version of PHP) in /home/nezhin/public_html/pokrovachurch/engine/modules/show.full.php on line 226 Warning: Use of undefined constant Ymd - assumed 'Ymd' (this will throw an Error in a future version of PHP) in /home/nezhin/public_html/pokrovachurch/engine/modules/show.full.php on line 230 Warning: Use of undefined constant Ymd - assumed 'Ymd' (this will throw an Error in a future version of PHP) in /home/nezhin/public_html/pokrovachurch/engine/modules/show.full.php on line 230 DataLife Engine > Версия для печати > Наставник Сталіна
DataLife Engine > Персоналії > Наставник Сталіна

Наставник Сталіна


4 июня 2009. Разместил: tinet

alt

Поміж страдницьких доль багатьох ієрархів Російської православної церкви, котрі жили на зламі двох історичних епох, життя цієї людини видається навдивовижу спокійним і щасливим, точніше якимось дивом убезпеченим від грізних знамень часу. Звичайно, багато в чому її життєвий шлях виявився типовим для цілого прошарку енергійних, захоплених ідеєю священицького покликання церковних пастирів, чия духовна кар'єра стрімко розпочалася разом із нашим століттям і так само різко була обірвана більшовицькою революцією. Майбутнього архиєпископа Таврійського і Сімферопольського, напевно, чекав би такий самий трагічний кінець, що й десятки тисяч інших служителів православного культу, які згинули у вирі громадянської війни й червоного терору 20—30 pp. Але доля у найвигадливіший спосіб зберегла йому життя...


Давид Ілліч Абашидзе, потомствений грузинський князь, народився 15 жовтня 1867 р. (за старим стилем) у селі Вефнані Сигнахського повіту Тифліської губернії у східній Грузії (Іберії). Але йому судилося більшу частину життя провести в Україні. Спочатку юнак обирає суто цивільний шлях і навчається в одеському Новоросійському університеті. Проте вже влітку 1892 р. він опинився у Києво-Печерській лаврі, де після тримісячного послуху приймає чернечий постриг, а незабаром вступає до Київської духовної академії. Душпастирювання вважалося на Кавказі найбільш гідним вибором для представників збіднілих аристократичних родин, хоча про глибинні мотиви такого кроку Давида Абашидзе ми нічого конкретного не знаємо. Можна тільки пояснити, чому він опинився так далеко від рідної домівки: Київ був найпівденнішим містом імперії, де існувала Духовна академія. Грузинська церква на той час уже понад 100 років перебувала в підпорядкуванні петербурзького Синоду. Наприкінці XIX ст. до складу Грузинського екзархату входили 4 єпархії, діяло кілька російськомовних семінарій і парафіяльних училищ, де послідовно викорінювалися будь-які національні традиції, у тому числі викладання та церковні піснеспіви рідною мовою тощо.

На студентському курсі в Київській академії, який складався з 35 чоловік, Абашидзе виявився одним з найстарших учнів, — далося взнаки його пізнє рішення прийняти духовний сан. Новоспечений ієромонах Димитрій (чернече ім'я Давида) навчався вельми старанно («дуже добре» — середній бал атестату), і це дало йому змогу отримати рекомендацію для викладацької роботи в Тифліській семінарії. Там він і познайомився, а пізніше навіть заприятелював з одним із семінаристів — Йосифом Джугашвілі.

Якщо порівняти біографії відомих учасників подій тих років, то складається враження, що палкий темперамент грузинських юнаків штовхав їх до цих двох цілком протилежних форм суспільної активності: одні обирали служіння церкві, інші — революції. Перехід від однієї форми до другої відбувався рвучко. Наприклад, майже ровесник Абашидзе і Сталіна, дворянин і запеклий марксист Ладо Кецховелі навчався в Горійському духовному училищі, а згодом у Тифліській та Київській семінаріях. Виключений з обох духовних шкіл за заборонену революційну діяльність, він зрештою поповнив лави соціалістів-демократів.

Поштовхом до антиурядових дій для Ладо стала задушлива атмосфера в духовних навчальних закладах, переслідування національної самосвідомості та викоренення вільнодумства. Що ж до витоків «революційності» Йосифа Джугашвілі, то з цього приводу існує безліч припущень. Згідно з одним з них, єзуїтський режим Тифліської семінарії сильно дошкуляв майбутньому вождю, до того ж у нього забракло коштів на продовження навчання. Якщо «єзуїтська версія» справедлива (а Сталін опосередковано підтвердив її у бесіді з німецьким письменником Емілем Людвигом), то вся подальша історія країни, правителем якої він незабаром став, виглядає страхітливим парадоксом.

Однак повернімося до Абашидзе. Молодий і щиросердий викладач Святого Письма, отець Димитрій зумів, імовірно, торкнутися якихось потаємних струн у серці свого підопічного, викликати його на відверте спілкування. Однак невдовзі Абашидзе призначили інспектором Кутаїської семінарії, що було безперечним просуванням у кар'єрі, і він зміг повернутися до Тифліса лише через рік. За цей час його колишній вихованець Coco перетворився на вельми неврівноваженого й зухвалого молодика; до того ж він встановив зв'язки з робітничими гуртками й почав ходити на революційні сходки. Подейкували, що майбутній архипастир не тільки совістив майбутнього генсека, а й покривав його перед начальством. Але з травня 1899 р. Джугашвілі взагалі полишив навчання. На цьому життєві шляхи наших героїв на довгі десятиліття розійшлися...

Тим часом Абашидзе крокував сходинками духовної кар'єри. 1900 р. отець Димитрій був піднесений до сану архимандрита і призначений ректором Олександрівської Ардонської місіонерської духовної семінарії, а навесні 1902 р. його рукопоклали у вікарного єпископа Алавердського з призначенням на посаду позаштатного члена Грузинсько-Імеретинської Священно-синодальної контори, яка нарівні з Грузинським екзархатом порядкувала місцевою єпархією. Пізніше Димитрій, призначений самоправним єпископом Гурійсько-Мінгрельським, активно включається в боротьбу з релігійним сектантством і соціалістичною ідеологією на Кавказі. Він вірою і правдою служить тронові й церкві.

Винагородою за це було переведення до підмосковної Подільської єпархії, де отець Димитрій став вікарієм московського митрополита Володимира Богоявленського (того самого, який трагічно загинув біля стін Києво-Печерської лаври 1918 p.). Його добре знав владика — колишній грузинський екзарх — ще як викладача Тифліської семінарії. Нове призначення Абашидзе збіглося зі спалахом Першої російської революції 1905 p., яка похитнула підвалини Російської імперії. Але грузинський ієрарх продемонстрував беззастережну відданість монархії.

1906 p., враховуючи місіонерські успіхи архипастиря, його призначають єпископом Туркестанським і Ташкентським — для зміцнення православ'я у Середній Азії. «Туземні» околиці імперії саме перебували на стадії піднесення національно-демократичного руху, який належало спрямувати в «законослухняне» річище. Владика Димитрій і тут став у пригоді й був помічений у Петербурзі, де високо оцінили його заслуги. 1912 р. Абашидзе отримує своє останнє високе призначення — єпископа Таврійського і Сімферопольського. Кримська кафедра виконувала ще й специфічну функцію двірцевої сповідальні, нерідко обслуговуючи духовні потреби царської сім'ї та столичної знаті, яка мала на півострові дачі й маєтки. Сановиті дачники, запрошуючи ієрарха до себе, лікували в нього свої душевні рани, питали поради.

А на початку Першої світової війни, влітку 1914 р. він робить крок, який привертає до нього увагу найширшого загалу. Ієрарх зголошується стати рядовим священиком на одному з бойових кораблів Чорноморської ескадри і навіть бере участь у бойових рейдах. 1915 р. отримує за це сан архиєпископа. Все складається блискуче.

З серпня 1917 р. Димитрій бере участь у роботі Всеросійського помісного церковного собору, який після 200-літньої перерви зібрався в Москві для кардинальної реформи церкви й відновлення патріаршого устрою. У столиці владика став очевидцем більшовицького перевороту й повстання юнкерів, які захопили Кремль. Червоногвардійські підрозділи, ведучи безладну стрілянину по супротивнику, пошкодили тоді снарядами Микільську, Беклемішівську і Троїцьку вежі, портал Чудового монастиря, Успенський та Архангельський собори. Одним з осколків було навіть зіпсовано годинник Спаської вежі. Події спонукали ієрарха до налагодження миротворчих контактів з військово-революційним комітетом більшовиків і московською Радою. Діалогу, звичайно, не відбулося, але ім'я Димитрія Абашидзе запало в пам'ять представників нової влади, тим більше, що він був одним з тих архиєреїв, котрі не прийняли декрет РНК про відокремлення церкви від держави. 

У вересні 1918 р. Всеросійський центральний виконавчий комітет під керівництвом Я. Свердлова ухвалив постанову про притягнення групи духовних осіб до судової відповідальності у зв'язку з їх «пособництвом контрреволюційним силам». Цей акт пов'язувався із замахом на Леніна та оголошенням Радянської Республіки єдиним військовим табором. У країні офіційно розгортався червоний терор, і всім публічним цивільним справам почали надавати виключно політичного забарвлення. Радянська влада знайшла зручний привід для масових репресій проти православного духовенства, причому окремі справи надходили одразу до ЧК для позасудового розгляду. Осінь 1918 р. стала початком широкомасштабної кампанії гонінь на православну церкву.

З початком слідства над патріархом Тихоном Всеросійський помісний собор фактично припинив свою діяльність. Більшість його делегатів та членів були змушені поспіхом залишити Москву, аби не втрапити до ревтрибуналу, й шукати прихистку на півдні Росії, де саме розгортався білий рух. Залишив столицю й архиєпископ Димитрій, повернувшись на свою кримську кафедру. Там він активно підтримав антибільшовицьку боротьбу, пізніше став помітною постаттю на Ставропольському церковному соборі (травень 1919 p.), проведеному за всебічного сприяння генерала Денікіна, брав активну участь в утворенні так званого Тимчасового вищого церковного управління на південному сході Росії — органу, який перебирав повноваження патріарха Тихона до «увільнення Російської церкви від безбожної влади». У березні 1920 р. архиєрей на настійне прохання барона Врангеля навіть очолив ТВЦУ, ставши верховним координатором і розпорядником усього церковного життя на контрольованій Добровольчеською армією території. Його повноваження поширювалися на всі православні парафії та релігійні організації південно-східного краю. Це був апогей адміністративної кар'єри архиєпископа Димитрія.

Саме в цей час він знову зустрівся з своїм колишнім вихованцем. У 1918—20 pp. Йосиф Джугашвілі, який вже носив гордовите псевдо «Сталін», був одним з керівників Південного фронту — спершу на Волзі (оборона Царицина), а потім на південному сході Росії, де тривали бої проти Денікіна і Врангеля. Розповідають, що владика за кожної слушної нагоди зносився з могутнім представником Раднаркому просто через лінію фронту, аби пом'якшити долю полонених священнослужителів. І начебто Сталін ці прохання задовольняв.

Після поразки білого руху Абашидзе не подався в еміграцію, хоча його й схиляли до цього. Жодна із закордонних пропозицій владику не приваблювала. Життя за кордоном обіцяло архиєрею лише другорядну роль у закулісній політичній грі честолюбних російських ієрархів, які легко відтіснили б його з церковного олімпу. Канонічна чинність діянь емігрантських релігійних кіл також викликала значні сумніви. Адже Архиєрейський синод РПЦ за кордоном, організований колишнім київським митрополитом Антонієм (Храповицьким) (так звана «Карловацька церква»), не був визнаний патріархом Тихоном та його наступниками; його оголосили поза законом.

Не бажав повертатися архиєпископ і до себе на Батьківщину. Одразу після Лютневої революції 1917 р. у Грузії було проголошено автокефалію; місцеве духовенство обрало католикоса, однак Димитрій залишився послідовним прихильником московської ієрархії. Можливо, за інших обставин він міг би прислужитися Грузинській церкві у справі підтвердження її легітимності. Цікаво, що на останнє засідання Всеросійського помісного собору 7/20 вересня 1918 p. виносилося питання «Про грузинську автокефалію», але його відклали на осінню сесію 1919 p., яка так і не відбулася. Московська патріархія визнала незалежність Грузинської церкви й відновила з нею канонічне спілкування лише в 1943 р.

У період розгортання запеклої антирелігійної боротьби ще не старому архиєрею довелося цілком відійти від будь-яких церковних справ. Існують версії, нібито Димитрія разом з багатьма іншими ієрархами все-таки було засуджено за «контрреволюційну й антирадянську діяльність, участь у збройній боротьбі проти Республіки Рад», але завдяки Сталіну він отримав мінімальне покарання. Принаймні вже в травні 1921 р. архиєрей звертається в Духовний собор Києво-Печерської лаври як цілком вільна людина, що не перебуває під судовим наглядом, з проханням прийняти його на покій, зваживши на колишній постриг у цій обителі. Немає імені ієрарха і в проскрипційних списках єпископів, неодноразово репресованих в 1920-і pp. за старі й нові «гріхи» перед владою. Неначе якась невидима рука оберігала владику.

Тоді, у 1921 p., внаслідок крайнього зубожіння монастиря лаврське керівництво змогло запропонувати Димитрію притулок лише за його власний кошт, без опалення й забезпечення харчами. Абашидзе визнав за краще залишитися в Криму, де мешкав в одній з чернечих громад. Але під тиском емісарів обновленської церкви, офіційно підтримуваної більшовиками, та її заклику «політично покаятися» Димитрій був змушений відмовитися від сану єпархіального архиєрея і зрештою таки перебратися до Печерської лаври. У липні 1923 р. Димитрія на його прохання прийняли до Китаївської пустині під Києвом. Переказують, що при цьому старець начебто демонстрував свої листи до Сталіна й відповідь останнього, а також отримані ним довідки та дозвіл київських властей на проживання в місті. Тієї ж пори, 10 грудня 1923 р. Димитрій прийняв великосхимницький постриг у підземній церкві преподобного Антонія Печерського на Ближніх печерах, взявши собі нове ім'я Антоній на честь первоначальника руського чернецтва та давши обітницю мовчання й затворництва.

1929 p., коли Печерський монастир було остаточно закрито, схимник Антоній жив на приватних квартирах у віруючих, уподібнившись до мандрівного подвижника. Найдивовижніше, що його не чіпали, хоча єпископат усіх напрямків на Україні було практично повністю винищено (не рятувало навіть зречення сану чи загравання з радянською адміністрацією). У період між кінцем 20-х і серединою 50-х pp. загалом в СРСР загинуло не менше 300 православних ієрархів (за іншими даними — 670, 280 синодальних і 390 обновленських єпископів).

А схимоархиєпископ Антоній продовжував хоч і бідно, але жити, незважаючи на повний букет «найтяжчих державних злочинів». Чи не тому, що, як магічний заклинач змій, знав заповітне рятівне слово? За часів фашистської окупації Києва старець з гуртом ченців зміг відновити в печерах діяльність ліквідованого раніше Печерського монастиря. За деякими даними, колишній архиєрей вважався основною кандидатурою на провідного єпископа (чи принаймні адміністратора) окупованих українських земель — митрополита так званої Автономної церкви у підпорядкуванні Московської патріархії (екзарх Західної України Микола (Ярушевич) протягом усієї війни перебував у Москві). Однак Антоній не захотів нести тягар відповідальності й відмовився. Тут, у Печерському монастирі, він і помер в грудні 1943 p., вже після визволення міста радянськими військами (за іншими даними, 1 листопада 1942 p.). Відновлену обитель власті наважилися знову закрити лише 1961 р.

alt

Таким було життя людини, яка за мінливою примхою долі наблизилася до самого «вождя всіх часів і народів», порятувавши цим небезпечним знайомством своє життя. Чим полонив ієромонах Сталіна, який безжально розправлявся і з друзями, і з співкамерниками, і з родичами, — про те ми навряд чи колись дізнаємось. Йосиф Сталін лежить біля Кремлівської стіни, а Давид Абашидзе — біля входу до Ближніх печер, де з недавнього часу було відновлено його надмогильну плиту з лаконічним написом: «На сем месте покоится прах в Бозе почившего схимоархиепископа Антония (Абашидзе). В память вечную будет праведник».


Автор: Євген КАБАНЕЦЬ

Джерело: журнал «Людина і світ», липень 1997 р., ст. 33–37

* * *


В Тбилисском музее им. Ленина много лет хранился семинарский журнал за 1898-99 с записью: «Сделан был выговор. Посажен в карцер по распоряжению о. Ректора на пять часов». Речь – об Иосифе Джугашвили. Запись скреплена подписью «И.Д.» – иеромонаха Димитрия Абашидзе, на тот момент второго по должности человека в семинарии – инспектора. 

Пути их пересеклись и вольно или невольно в них видится некая странная зеркальность. Если путь Абашидзе был путём из княжеского отцовского дома – в Небесное Отечество, к Отцу Вседержителю, то Джугашвили двинулся «из грязи в князи», создавая великое безбожное царство, в котором его самого нарекут «Отцом всех народов». 

Через много лет, в другую эпоху, в 1935 году, Сталин приедет в Тбилиси, чтобы навестить свою больную мать, которая так и не согласилась переехать в Москву. Жила она во дворце, некогда принадлежавшем государеву наместнику Кавказа, занимая одну комнату; спросила: «Иосиф, кто же ты теперь будешь?» Ей, возможно, искренне хотелось узнать, кем себя считает её могущественный сын. В православной Грузии к тому моменту не осталось действующих храмов. Сталин ответил, наверняка усмехнувшись в усы: «Царя помнишь? Ну, я вроде царь». То есть он – «вроде» Помазанник Божий? Богобоязненная мать, жалея дитя, вздохнула со сжавшимся сердцем: «Лучше бы ты стал священником».

Источник: http://www.pravoslavie.ru/smi/1136.htm