А чи було воцерковлення?
31 марта 2011. Разместил: tinet
Тема розцерковлення обговорюється в православній блогосфері досить часто. І начебто вже все сказано, додати нічого. Але мені здається, критичний обсяг висловлювань (критичний - це після якого щось починає змінюватися в житті) ще не досягнутий - а тому ризикну внести в тему свої «п'ять копійок».
Почну з того, що під словом «розцерковлення» зазвичай розуміють три різних явища - але змішують все в одну купу.
По-перше, розцерковлення - це коли людина йде з Православної Церкви, досить голосно грюкаючи дверима. Причому йде зовсім не обов'язково в атеїзм або в іншу релігію. Вона може як і раніше називати себе православною, але Церква їй більше не потрібна. «Храм не в брёвнах, а в рёбрах» - вірніше, тут доведення цього принципу до абсурду. Зрозуміло, що нічим добрим таке грюкання дверима не закінчується - втративши зв'язок з Церквою, людина якийсь час тішиться ілюзією «Бога в душі», але потім виникають інші інтереси, і віра якщо й не зникає повністю, то впадає в якийсь анабіоз. Це я про розрив саме з Церквою, а не з Православ'ям - перехід в інші релігії та культи тема окрема.
По-друге, розцерковлення - це коли ніякого демонстративного розриву з Церквою не відбувається і людина як і раніше позиціонує себе як православна, як чадо Православної Церкви. Але ось до церкви при тому заглядає зрідка, з її життя майже повністю відходять молитва, богослужіння, участь в церковних таїнствах. Іншими словами, «...клопоти віку цього та омана багатства заглушують слово, і воно зостається без плоду» (Мф. 13:22). Така людина зазвичай не стає в позу, не критикує церковні виразки - просто відходить у бік. Вона може навіть усвідомлювати, що такий відхід - це слабкість, але при тому знаходить мільйон вибачень своєї слабкості. Не всім дано бути святими... ми люди маленькі... ну не вистачило мені сил, не вистачило... зате паски святимо... і так далі.
І, нарешті, третій випадок - це те, що мав на увазі ігумен Петро (Мещерінов) у своїй знаменитій фразі про те, що іноді краще розцерковитись. Тобто коли людина думаюча, всерйоз шукаюча Істину, в якийсь момент починає відчувати, що звичайне церковне життя, з його суботніми всеношними і недільними літургіями, з ранковими та вечірніми правилами, з постами і святами ніяк не наближає її до Христа, нічого не змінює в душі.
Зараз не про те мова, чи вірно її відчуття - головне, що воно є, що людині в Церкві стає душно і тісно. При цьому людина чесна перед собою, вона вже не може, як раніше, заспокоювати себе словами, що, мовляв, всі ці сумніви від лукавого, що церковний спосіб життя освячено досвідом двох тисячоліть, що потрібно покірливо «тягнути лямку», яка нехай і несмачна, але корисна. До певного часу людина може такі аргументи приймати розумом, але в якийсь момент розум - як і серце! - починає їх відкидати. Людина раптом розуміє, що ніякої зустрічі з Христом у неї ще не було, що прийшла вона, по суті, не в Церкву з великої літери, а до парафіяльної субкультури, з якою вона психологічно несумісна.
Хочеться реального духовного зростання, хочеться чогось справжнього, а всі ці типікони-октоїхи-мінеї здаються кайданами, що не пускають в Небо. Якщо така людина досить освічена, то якийсь час її утримає знання аскетики - вона згадає про спокуси, згадає, що жадати духовних радощів, безперестанного катарсису (бажано, сполученого з чудесами) - небезпечно, що для душі черствий хліб корисніше тістечок. Але незабаром на всі ці міркування вона знайде переконливі - у всякому разі, з її точки зору! - контраргументи.
Скінчитися це може по-різному, але з досить великою ймовірністю - тим же «Богом у душі», поступово відсихаючим, або, як варіант, відходом у який-небудь інший патріархат чи якусь катакомбну церкву, де, як спершу здасться, духовності моря безмежні, і лише потім, і то якщо людина збереже критичність мислення, зрозуміє, що у них - рівно ті ж помідори.
Тут виникає резонне запитання: а у всіх трьох перерахованих випадках було реальне воцерковлення? Що людина встигла знайти в Церкві, перш ніж «розцерковитися»? Відчула вона реальність Божої присутності? Чи отримала якісь духовні втіхи, чи зазнала духовної радості, чи навчилася хоча б у якійсь мірі бачити свої гріхи, долати свій егоїзм не заради вправ, а заради любові? Чи все воцерковлення полягало у засвоєнні «православного режиму дня» та інших хустинках-просфорках-свічках? Це було воцерковлення, - чи лише входження у субкультуру?
В одній давній статті на схожу тему я, говорячи про те, що всякий зміст потребує своєї форми, використав такий приклад: справжня християнська духовність - це як вино, а зовнішні церковні форми, всі ці наші богослужіння, молитвослів'я, обряди - це як пляшка, в яку вино налито. І багато людей все життя лижуть пляшку, думаючи, що пізнали смак вина.
Так ось, деяким людям лизати пляшку рано чи пізно набридає, і вони здогадуються, що вино - це все-таки щось інше. Але якщо розцерковлення - це просто реакція на неправильне воцерковлення, то, може, щось в «консерваторії» поміняти? Може, якось інакше потрібно з початківцями працювати? Може, на парафіяльному і на єпархіальному рівні пора усвідомити, що не все гаразд у нашому «датському королівстві», що проблеми потрібно не тільки обговорювати в блогах і форумах, але й вирішувати? Як, наприклад, в Абаканській і Кизилській єпархії, де віднині заборонено хрещення без оголошення (У Абаканській і Кизилській єпархії набуває чинності новий порядок звершення в храмах Таїнства Хрещення. З 5 травня 2011 року в Хакасії і Тиві священики будуть здійснювати його тільки над тими, хто пройшов цикл з восьми оголошувальних бесід).
Але що робити на єпархіальному та загальноцерковному рівні - це все-таки справа священноначалія. А ось ми, звичайні миряни - нас-то яким чином стосується питання про розцерковлення?
Стосується. Тому що, коли з Церкви хтось іде - це боляче, і якщо ми дійсно члени Церкви, то це наш біль. Навіть коли ідуть начебто сторонні люди. А якщо наші друзі, наші рідні, наші знайомі? Чи можемо ми бути байдужі? Чи не виникає у нас природне запитання: що робити? Що ми конкретно можемо?
А можемо. Перш за все - створювати у себе на парафіях атмосферу, в якій розцерковлень (будь-якого типу) стає менше. Коли форма не пригнічує зміст, коли рівень фарисейства парафіяльних активістів хоча б не зашкалює, коли в приході є не тільки спільне літургійне життя, але й позабогослужбове - тобто соціальне служіння, педагогічні ініціативи, культурні, творчі. А головне, коли людина в приході не виявляється самотньою.
Знаю випадок, коли цілком начебто воцерковлений парафіянин пішов з Церкви після того, як на вулиці, по дорозі на всеношну, його побили хулігани, і коли він у такому вигляді увійшов до храму, ніхто навіть не поцікавився, що з ним трапилося, чи потрібна допомога. Так, можна скільки завгодно лаяти цю людину за те, що він не Бога в храмі шукав, а людського ставлення, але, думаю, вина його знайомих по парафії нітрохи не менша. Адже важко знайти божественне там, де не спостерігається навіть людського...
Далі, слід правильно ставитися до людей, які йдуть із Церкви. Тобто не шипіти їм услід, не вважати зрадниками, не кидати цитатою «Із нас вони вийшли, та до нас не належали. Коли б належали до нас, то залишилися б з нами; але вийшли, щоб відкрилось, що не всі вони наші» (1 Ів. 2:19). У посланні Іоанна ж про інше... Навпаки, потрібно бути максимально доброзичливими до таких «розцерковлених», щоб ті розуміли: тут, у храмі, на них не образилися, тут їх завжди чекають і завжди їм будуть раді. Не можна вести себе подібно старшому братові з євангельської притчі.
Але не варто і впадати в протилежну крайність: тобто всіляко набридати цим людям, без дозволу лізти в душу, настирливо вимагати повернутися. Знаю, приміром, одну дівчину, яка не те щоб навіть розцерковилась - просто, втративши контакт з духівником, стала ходити в інший храм. Але люди з колишнього храму поставили собі за мету повернути загублену вівцю - і бомбардують її телефонними дзвінками, анонімними смс-ками, соромлять, наполегливо нагадують. Психологічна реакція на таку турботу напевно зрозуміла...
А крім того, не варто думати, ніби ми розумніші від Бога. Не треба сприймати будь-яке розцерковлення як катастрофу - може, саме такий Божий Промисел щодо цієї людини. Адже, пішовши з нашої парафіяльної громади, вона ще не вмерла. У її житті багато ще чого може трапитися, і цілком можливо, що, подолавши нинішнє розчарування, отримавши новий досвід, вона у Церкву все ж повернеться. Частіше б нам згадувати слова апостола Павла «Хто ти, що судиш чужого раба? Перед своїм Господом стоїть він, або падає. Але він устоїть, бо має Бог силу поставити його" (Рим. 14:4). Тому не будемо метушитися.
Ну і, нарешті, варто про самих себе подумати. Ми про себе точно знаємо, стовідсотково, що ніколи не розцерковимося? Що ніколи у нас не трапиться кризи віри, кризи церковності? Я от так твердо про себе сказати не можу. Мало що трапиться в житті, хіба мало, в які впаду гріхи, хіба мало, з якими зовнішніми або внутрішньоцерковним спокусами зіткнуся? І що тоді? Будуть мені услід улюлюкати, чи тягнути назад арканом, чи поставляться до цього зі справжньою християнською любов'ю? Чи буду я відчувати, що мені є куди повернутися? Чи не зустріне мене роздратований Старший Брат? Чи не затулить він своєю масивною фігурою люблячого Отця?
Віталій Каплан, редактор відділу культури журналу «Фома»
Джерело: pravmir.ru