DataLife Engine > Версия для печати > СВЕКРУХА, НЕВІСТКА І МОРЕ

Майже в кожної людини є Велика Мрія. У Тані їх було аж дві. Перша була родом з дитинства – вона дуже хотіла побачити море. Вирісши в селі з мамою й бабусею, дівчинка Таня нікуди, далі районного центру, не виїжджала. Але, одного дня, до їх сусідки приїхала погостювати внучка-ленінградка, з яскравим загаром і сумочкою, повною шорстких круглих камінців та черепашок, що гудуть. Так зародилася МРІЯ.

Пристрасне бажання Тані-дівчинки залишилася в серці Тані-кравчихи, і з кожного замовлення "понад норму" вона, потай від чоловіка, відкладала на цю поїздку. Кожні 500-700 рублів у "морську" скарбничку були для неї маркером, що викреслює дні до того моменту, коли вона стоятиме на пероні в капелюсі з великими полями і літньою сумкою з купальником. І мрії цій вже пора було здійснитися – грошей вистачало на цілий місяць відпочинку вдвох з чоловіком, якраз на п'ятиліття їх весілля! Оце-то буде сюрприз для коханого Альошки...

Другою мрією була донька, маленька солодка дівчинка. Таня бачила всі її кучерики і війки, в думках цілувала її ніжні пальчики, придумувала пишні плаття для своєї Принцеси. Але спроби були безуспішні – дітей у Тані з Альошкою все ще не було... Проте була свекруха, Єлизавета Ігорівна.

У Єлизавети Ігорівни теж були дві Великі Мрії. Перша – гідна дружина її синові Олексію. Жінка з пристойної сім'ї, лікар, ну, в крайньому випадку – вчитель або піаністка. Друга мрія – внуки. Невістка Танька зруйнувала їх обидві.

Єдине, що було в них спільного, окрім любові до Олексійка – віра в Бога.

Все своє життя Єлизавета Ігорівна поклала на те, аби випросити в Господа щастя для свого сина. Танька виявилася для неї тяжким ударом. "Господи, – плакала вона ночами, – він не відає, що творить! Допоможи, Господи! Я так хочу, аби він був щасливий, а тут – кравчиха з села!" Бог мовчав, а син показував всі ознаки глибоко щасливого чоловіка, мабуть, не бажаючи розстроювати хворе серце мами.

Пройшло майже п'ять років, а внуків так і не було. Таня бігала по лікарях, Єлизавета Ігорівна по бабках, інколи вони перетиналися в церкві. "Дивись ти, – шептала свекруха бабі Марфі, що прибирає огарки свічок, – мабуть аборти свої відмолювати прийшла, нагулялася, блудниця, тепер ось Бог дитяти не дає!" Марфа співчутливо кивала – така вона нині, молодь, звідки тепер праведникам буде взятися?

Коли Олексійка не було вдома, а Танька щось знову строчила на своїй машинці, Єлизавета Ігорівна молилася. Молилася вона голосно, аби перекричати скрекіт машинки і шипіння котлет, що смажаться: "Господи! За що ти послав мені й моєму синові це покарання? Що ж, я так і помру, внуків не побачивши, і все із-за цієї...? Боже всемогутній, допоможи моєму синові!" Невістка стулялася за шиттям, думаючи – ну, нічого, потерпи, ось закінчиться весна, й ми поїдемо на цілий медовий місяць, на МОРЕ... При синові свекруха поводилася дуже делікатно, прагнучи не зранити своє наївне чутливе дитя. "Олексійку, – починала вона розмову здалека, – а в Марфи невістка-то народила, так, внука, другого вже. А дочка її молодша яка хороша! Закінчує факультет іноземних мов, вчителем буде, хороша дівчинка, здорова, хочеш, познайомлю?.." Але Господь ніяк не напоумлював сина, і вона чула, як вони весело над чимось сміються, нахабно прикривши двері в свою кімнату.

Незабаром Єлизавета Ігорівна несподівано захворіла. Причину знайшли швидко, онкологія, запущено і безнадійно. Суворий Тимур Андрійович приховувати не став – операція можлива, але виграти можна рік чи два, в найкращому випадку. "Вмираю я, – хрипіла свекруха, витираючи великою хусткою сльози, – а ти мене внуками так і не порадував, адже ж є ще час – одумайся, синку! Я ж тобі лише добра бажаю! Ось у Марфи дочка..." Олексійко мовчав, відводячи очі. "Мамо, все буде добре, шукатимемо гроші, зробимо операцію..." Гроші, звідки? Вона розуміла, що із зарплати рядового програміста, її пенсії та крихіток невістки-невдахи вистачить лише на довгожданий ремонт у ванні.

"Єлизавето, – зітхала Марфа, гладячи по руці заплакану сусідку, – ти йди, покайся. На сповідь сходи. Говорять, що як гріхи свої розповіси, так вони у бісів з книг і пропадуть, душа до Бога йде чистенька та біла!" Гріхи? Та які гріхи? Все життя все для сина, сама світу білого не бачила – все йому, кровиночці. Лише за нього серце й болить. Навіть аборти – все для нього, аби не голодував, аби влітку звозити на море. "Та ти сходи, сходи, полегш душу", – переконувала Марфа.

...У Тетяни серце зупинилося, коли вона побачила попереду себе, серед людей, що стоять до сповіді, Єлизавету Ігорівну. Нахлинули змішані відчуття радості за свекруху і колючі спогади. "Плаття ти мені зшила – краще би внука зробила, очі твої безсоромні!" Ні, ні, тільки не зараз. Прости її, прости, не відає, що творить. І ось – вона вмирає, а ти скоро, дуже скоро їдеш на море. А потім, коли її більше не буде, візьмемо собі дівчинку, ось і Олексійко не проти, і шитиму їй кольорові пишні плаття, і цілуватиму її маленькі пальчики...

- Кайся, Єлизавето.
- Аборти робила, батюшко!
- Розкаюєшся?
- Та сказали – треба розкаятися... – здивовано поглянула вона на священика.
- Ще гріхи є? – зітхнув отець Миколай.
- Є, батюшка! Невістка моя, геть дістала, нагулялася до весілля, тепер дітей Бог не дає, а я, ось, помирати зібралася, хто ж за сином тепер догляне? І розлучатися не розлучається, зовсім йому, окаянна, голову замутила. Може підливає йому що, батюшко? – ридала свекруха, з хлюпанням витираючи ніс і трясучи головою.

Коли священик прочитав розрішальну молитву, Єлизавета Ігорівна утомлено опустилася на лавку біля стіни й побачила Таньку. "Прийшла каятися, – зрозуміла свекруха, – ось нехай розповість батюшці, яка вона хороша. Я йому вже все про неї виклала, нехай відчитає її, як над свекрухою знущатися!"

- Кайся, Тетяно.
- Грішна, Господи. Не можу полюбити свекруху, хочу – але не можу, – з відчаєм прошепотіла невістка, до білизни стиснувши руки.
- Ненавидиш?
- Ні, жалко її... Внуків так хоче, а немає у нас...
- Тетяно, у нас прихожанка – жіночий лікар по безпліддю, хочеш, порекомендую? Дасть Бог, і тобі допоможе?
- Батюшко Миколає, та здорова я... – Таня з болем стиснула брови.
- А... а як же?.. Чоловік?...
- Та, ми аналізи здавали, мені сказали – безнадійно, лише ЕКО, – вона кинула переляканий погляд, – ви тільки Єлизаветі Ігорівні не кажіть, а то вона чоловікові розповість!
- То він... НЕ ЗНАЄ?!
- Батюшко, та хіба можна чоловікові таке знати, як він жити буде? І мама... Вона ж сподівається, що він від мене піде, і народить ще...

...Тетяна вийшла на вулицю, після напівтемряви храму яскраво-блакитне небо сліпило. Тепер вона точно знала, що робити. У списку мобільного телефону знайшла: "Тимур Андрійович, онкологія":
"Алло, добрий день, це невістка Ширіної Єлизавети Ігорівни вас турбує. В мене є гроші на операцію, давайте ризикнемо. Тільки я хочу заплатити анонімно, скажіть, що це з фонду.... Якого фонду? Та хоч... морського...

* * *

Стара Марфа переставляла свічки, спостерігаючи за сповідниками, бубонячи собі під ніс: "Єлизавета то як плакала, як плакала. Ось воно! Щире покаяння! А та невістка її гуляща – брови насупила й стоїть, в очі батюшці вирячившись, нахаба! Немає в молоді толку тепер, перевелися на Русі праведники..."

Марина Ярославцева

Джерело: http://hramma.ucoz.ru/publ/bogoslovie/svekrov_nevestka_i_more/2-1-0-26