Велика війна за маленьке життя
24 июля 2011. Разместил: tinet
Героїня цієї історії народилася в невеликому українському містечку. Батько працював трактористом, мама різала торф. У сім'ї було п'ятеро дітей – всі дівчатка. У кожної з них своя неповторна доля, гідна того, щоб стати сюжетом для ще однієї «Живої історії». Але сьогодні ми розповімо лише про одну з них.Тамара стала третьою дитиною. Виросла в українській глибинці, там же закінчила школу, але завжди мріяла малювати, виїхати у велике місто і вступити до ВНЗ. Отримавши диплом про закінчення 10-ти класів, вона рвонула в Гомель. Приїхавши, подала документи до професійно-технічного училища (нині коледжу), здала всі іспити і поступила. Хоча раніше не займалася в спеціальних студіях, школах або у платних викладачів. У батьків грошей на це не було, та й про гуртки образотворчого мистецтва в тому містечку і не чули.
Після училища вона отримала і вищу освіту, але потім їй довелося повернутися додому. В цей час важко захворіла її мама і тому потребувала присутності дочки поруч. Тамара влаштувалася на місцевий завод, де й познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком Олексієм. Вони довго зустрічалися, а потім одружилися. Незабаром народився первісток, хлопчик, якого назвали Миколаєм. Тамара була дуже щаслива після народження сина. Але щастя було недовгим. Стан її матері погіршувався. І через півроку вона померла, не доживши тиждень до 60-річчя. Для всієї родини це стало великим ударом. Але скорботи на цьому не закінчилися ...
Навчаючись ходити, маленький Коля, як і всі діти, іноді падав. Звичайна справа, але на місцях несильних ударів залишалися величезні синці, які довгий час не сходили. У Тамари з'явилися побоювання, що зі здоров'ям сина щось не так. Проте лікарі лише розводили руками і посилалися на слабкий імунітет. Тоді Тамара зібрала трохи грошей і, як тільки з'явилася можливість, повезла Колю в Гомель на обстеження. Коли результати були готові, її викликали в кабінет лікаря і повідомили жахливу новину – дитина хвора на гемофілію. Це захворювання, при якому спостерігається незгортання крові. Тому будь-яке садно або подряпина несуть велику небезпеку, адже одного разу кровотеча може не зупинитися. Захворювання супроводжується послабленням суглобів. Через це багато людей, хворих на гемофілію – інваліди-колясочники.
– Після цих слів я була ніби в невагомості, паморочилося в голові, – згадує Тамара зараз.
Виплакавши ціле море сліз, вона зрозуміла, що цим горю не допоможеш і потрібно боротися за здоров'я своєї дитини. Адже до цього вона завжди вміла добиватися своєї мети. Повернувшись додому, вона намагалася все пояснити чоловікові. Проте той не зміг винести такого вироку для своєї дитини і замість того, щоб разом з дружиною почати боротися за життя сина, з головою занурився у спиртне.
А вже йшли 90-ті роки. Тамара втратила роботу. Довелося стати човником – возити з України до Білорусі продукти. З величезними сумками на тендітних плечах вона моталася в Гомель, продавала тут соняшникову олію, сало й горілку. Частину виручки забирали рекетири – «пожежники» й «морозівці», а кожну копійку, яку вдавалося зберегти, вона відкладала на лікування сина. Скрізь вимагали плату за ліки, які, взагалі-то, мали б бути безкоштовними.
Тим часом чоловік як і раніше пив. Дійшло до того, що він став красти у дружини горілку, яку їй давали на реалізацію, позичати гроші у сусідів і знайомих, які за поверненням приходили до його дружини. Тамарі доводилося віддавати гроші, накопичені на лікування. Не витримавши такого життя, вона подала на розлучення. Олексій же вже не міг зупинитися. Він допивався до божевільного стану, до білої гарячки, в нападі якої потім наклав на себе руки...
Тамара ж, посадивши малюка в коляску, стала оббивати пороги різних установ, пропонувала послуги художника. З часом до неї стали надходити замовлення на оформлення вітрин і вивісок. Допомоги нізвідки не було. Але, незважаючи на це, Тамарі вдавалося зібрати грошей, щоб пролікувати сина.
Хлопчик ріс, і мама все більше почала помічати, що йому дуже подобається музика. Коли у нього щось боліло, він просив включити її і часом навіть не міг без цього заснути. Ледве Колі виповнилося шість, Тамара відвела його в школу мистецтв. Правда, про те, що він зможе її відвідувати, не могло бути й мови. Це було небезпечно. Вчителі приходили до хлопчика додому, і незабаром в один голос констатували – у Колі справді музичний талант. Хлопчик схоплював все на льоту, його стали запрошувати на концерти, конкурси, і, якщо дозволяло здоров'я, він брав у них участь.
На жаль, з часом його стан погіршувався. Коля довго лежав у лікарнях, пропускав заняття, а пізніше музичну школу довелося й зовсім залишити.
Хороших ліків в Україні не було, тому й позитивної динаміки не спостерігалося. Через замінники, які йому кололи, стала страждати печінка. Тамара розуміла, що, продаючи соняшникову олію і виконуючи рідкісні замовлення, вона не зможе забезпечити дитині хороше лікування. Для цього його потрібно було везти в Білорусь. А щоб отримувати там систематичне лікування – потрібно мати громадянство...
Одного разу вона залишила дитину у свекрухи й пішла на роботу. Незабаром їй зателефонували і повідомили шокуючу новину: «Ми веземо Вашого сина і його бабусю в лікарню». З'ясувалося, що в літньої жінки підскочив тиск, а в хлопчика саме в цей нещасливий момент почалася внутрішня кровотеча. Кожна секунда могла стати для Колі останньою. Покинувши все, Тамара помчала в лікарню. Але там дізналася, що потрібних ліків немає.
- Будь ласка, допоможіть! Врятуйте мою дитину! – благала вона лікарів.
Проте люди в білих халатах із залізними виразами облич сухо відповіли: «Ліків немає». І пішли. Тамара вийшла на ганок лікарні, сіла на сходи й розридалася. Здавалося, це глухий кут, виходу з якого немає. І вона нічого не може зробити, поки її дитина спливає кров'ю. Але, поплакавши, вона, як і завжди в подібних стресових ситуаціях, взяла себе в руки й повернулася у відділення. Підійшовши до лікаря, зібрала волю в кулак, сховала всі свої емоції і твердим голосом запитала:
– Скільки я повинна Вам заплатити?
Тоді лікар дав зрозуміти, що вони, нарешті, говорять на одній мові. Назвав суму і запевнив, що ліки знайдуться. Були б гроші. Тамара почала обдзвонювати друзів і знайомих, знайшла, скільки потрібно, і Колі нарешті ввели ліки.
Напевно, саме тоді вона зрозуміла, що тепер ні за що не дасть образити ні свою дитину, ні себе. Набравшись сміливості, вона попрямувала до головного лікаря. У розмові акуратно натякнула на те, що збирається звертатися до Міністерства охорони здоров'я і, давши зрозуміти, що, можливо, деяким лікарям доведеться звільнити свої крісла, зі спокійним виглядом вийшла з кабінету. Через пару хвилин вмить подобрілі медики знайшли її самі і видали стільки ліків, скільки можна було б купити на ту суму, яку в неї вимагали. Після болісних роздумів вона твердо вирішила, що заради своєї дитини не побоїться виїхати в іншу країну, аби він зміг жити повноцінним життям.
У 2009 році з хлопчиком на руках вона приїхала в Білорусь і зараз живе в Гомелі. У перший час доводилося працювати в декількох місцях: мити підлогу, продавати чебуреки на ринку, вести приватні гуртки в дитячих садках... Незважаючи на те, що доводилося трудитися від світла до темряви, перебуваючи при цьому в чужому місті, у чужій країні, далеко від рідні, Тамара не впадала у відчай. Адже при необхідності Коля отримував тут потрібне лікування.
Зараз Тамара має довідку на проживання і її синові можуть надавати безкоштовне лікування при кожному приступі на три дні. Звичайно, воно не повноцінне, але навіть цей мінімум підтримує його самопочуття на більш-менш нормальному рівні. Повне ж лікування йому зможуть надати при отриманні громадянства. Нещодавно був відправлений запит в Україну, і з дня на день очікується відповідь.
Це не історія з мильної опери і не сюжет бразильського серіалу. Це лише частина життя реальної людини, яка не відмовилася від своєї дитини, а залишилася поруч і боролася разом з ним. І ця боротьба продовжується до сьогодні.
– Часом доходило до крайнощів, я думала, що зламаюся. Але Бог завжди направляв до мене добрих людей, які допомагали справою або хоча б словом. Були дні, коли й сухаря в будинку не було. Але мені доводилося залишатися сильною, не піддаватися відчаю. У такі моменти я говорила собі: «Стій! Заспокойся. Ти ж потрібна цьому маленькому чоловічкові. Вихід є. Завжди». І все своє життя я хапалася навіть за тоненьку соломинку, щоб не потонути... Так і пливу все життя проти течії, бо люблю свого сина більше всього на світі.
Анна КОВАЛЬОВА vecherka_kovaliova@mail.ru
Джерело: Вечерний Гомель (новый)