DataLife Engine > Версия для печати > Цвинтарний Бахус

Недарма в народі кажуть - як поминаєш померлих, таке у тебе відношення й до живих. Зараз рідко знайдеться людина, котра через неділю після Пасхи не піде на кладовище пом’янути когось із своїх рідних чи друзів. Так, це дуже сумний період в нашому житті, бо на пам’ять спливають минулі трагічні події, пов’язані зі смертю, хворобами, похованням дорогих нам людей. Та за щорічним поминальним ритуалом проявляються, нажаль, й не самі кращі риси виховання та громадської культури наших співгородян.
Автору цих рядків доводилось часто бувати у відрядженнях в різних місцевосцях нашої держави та СНГ. Тому, маючи змогу порівнювати місцеві звичаї в різних регіонах України, можу з впевненістю сказати – так, як поминають померлих у Ніжині, не поминають мабудь більш ніде. Але особливо «на гробки» поважають у Ніжині саме Бахуса й греків. Не розумієте, який зв’язок між греками, богом виноробства та кладовищем? Ну що ж, давайте все по порядку.
Чи задавався хто-небудь питанням про те, як відбувається ця сумна процедура в інших міцевостях і як це робиться у нас. Під час моїх мимовільних спостережень, люди, приходячи на кладовище в поминальний день, в залежності від місцевих традицій, кладуть на могилку квіти, печиво, цукерки, варені яйця, яблука, цитрусові, інколи ставлять чарку горілки накриту скибочкою чорного хліба. Із сумом та повагою згадуючи померлу дорогу людину, замовляють у священика заупокійну службу в церкві чи на кладовищі, а потім йдуть додому на поминальну вечерю. Повторюсь, кожен регіон має свої традиції, але завжди і всюди поминки – це, передусім, повага до померлого й до себе, стриманість і почуття людської гідності, сум і жаль з приводу гіркої втрати, побажання померлому царства небесного та землі пухом.
Однак на ніжинських кладовищах поминки перетворюються у незабутню подію не тільки для живих, але, можливо, і для мертвих. Бо для нашої людини головне - пом’янути широко, з розмахом, так, щоб «небу і землі було весело»… Так, так, я помиляюсь, бо за місцевими звичаями пом’янути потрібно саме весело та незабутньо…
Той, хто в поминальні дні хоча б один раз побував, наприклад, на Гуньках чи Мигалівці, знає, що підготовка до «гробків» починається завчасно. Приблизно за одну-дві неділі до поминок на базарі і в продовольчих магазинах буквально змітається з полиць все їстівне. Потім вдома заздалегідь готується безліч вишуканих страв, а у поминальний день все це добро несуть…на кладовище, де й накривають «столи»: хто на пеньочку, хто на кілочку, а хто й просто на могильному горбочку. За асортиментом та різноманіттям ніжинський «цвинтарний ресторан» може сміло конкурувати з новорічними святами. Та, на відміну від сімейного різдвяного застілля, цвинтарне має деякі особливості, бо вітер, гуляючи поміж могилами збирає сміття й пилюку, а потім густим шаром вкриває цією «приправою» полумиски з грибочками під соусом та весняні салати з майонезом, оселедці «під шубою» чи банальною цибулею з олією, сири, ковбасу, шинку, смажену рибу й котлети, тушковане м’ясо й картоплю, торти та десерти. Обов’язковий атрибут поминок - горілка чи самогон з розрахунку: «аби всім хватило, та ще й залишилось…».
У визначений день і час на головних підїздних дорогах міста автомашин майже не видно, бо нарядні, вдягнені за останнім писком моди, ніжинці тісними потоками прямують на кладовища. Таке враження, що потрапив не на «гробки», а на першотравневу демонстрацію радянських часів: не вистачає лише плакатів і транспарантів з ликами вождів СРСР та атрибутикою керівної партії. А все інше присутнє: ошатно вдягнені люди, букети квітів, посмішки, радісна зустріч давно не бачених друзів та знайомих; міцні рукостискання та привітання, щасливо всміхнені сім’ї, діти, родичі.
Втягнувшись в цвинтарні ворота вся ця процесія розділяється і вже маленькими струмочками розтікається по кладовищу. Із сумок і автомобільних багажників витягаються несчисленні каструлі, баночки, судочки та згортки з провізією, ящики та бутилі зі спиртним і починаються «поминки по-ніжинськи»…
Вже після четвертої чи п’ятої випитої чарки всі поминальники спілкуються між собою мов рідні брати та сестри, знаючи автобіографію ближнього краще, ніж свою. Після шостої чи сьомої, коли закуска вже майже скінчилась, а допити все одно треба, бо, за повір’ям «з кладовища додому не можна приносити нічого» - вже й сусідні могили стають до того рідними, що дехто з поминальників, прихилившись до сусідського могильного горбочка й чокаючись з ним, виводить вголос на всю міць своїх легень: «Розпрягайте хлопці коней» або «Ти ж мене підманула, ти ж мене підвела». Хоча репертуар «соліста» може відрізнятися від вищеозначеного в залежності від кількості пом’янутих родичів та власних музичних талантів. А от після випитої таким чином другої чи третьої пляшки, більш тверезим громадянам рекомендується пересуватись по кладовищу ду-у-же обережно, щоб, не дай Боже, ненароком не наступити на свого живого «брата», що спить мертвецьким сном, зігнувшись в три погибелі в тісному проміжку між чиїмось могилами й одночасно міцно притискаючи їх до своїх широких грудей та порушуючи спокій мертвих гучним храпом.
Потім звідкілясь збігаються зграями бродячі собаки, неначе ті чорні круки, здалеку чуючи дармову здобич. А ближче до вечора з’являються місцеві бомжі, що вештаються поміж цвинтарного гульбища і збирають пусту тару та чарки горілки, щедро по вінця налиті поминальниками «за упокій» чиєїсь душі. І не важливо за кого пили та чим закусували, головне «відсвяткували»!
Прочуняється такий поминальник вдосвіта й второпати не може де ж він зараз знаходиться, бо навкруги темно, тісно, і… одні хрести. Та намацавши в темряві під боком пусту пляшку з-під самогону, з полегшенням зітхає: «Фу-у, живий… Значить ще на цьому світі!» З трудом підвівшись на тремтячі ноги, бреде він поміж могил, чипляючись за хрести та лякаючи не тільки живих, а й мертвих. А вранці, з гудящою, немов пустий казан, головою та припадаючи спраглими губами до бокала з пивом, буде він із захопленням казати своїм приятелям: «Ну, пацани, як ми вчора класно дядька пом’янули! Тепер хочь буде що згадати весь наступний рік!»
Для більшості з нас, шановні співгородяни, картина знайома, чи не так? І не зрозуміло, чи це у ніжинців вид спорту такий: хто на «гробки» більше вип’є, той і переміг, чи то свято, розбавлене цвинтарним колоритом, але ясно одне - маємо нагоду спостерігати досить неприємні наслідки того, як цвинтарний Бахус бере перевагу над людською подобою і перетворює живу людину, що прийшла пом’янути померлого родича, на духовно «мертву» істоту. Адже поряд з батьками по цвинтарю бігають діти, котрим дорослі демонструють всю свою невихованість та неповагу до навіки спочилих. І не потрібно сприймати мої слова як цинізм, а перш за все придивимось до самих себе і зробимо відповідні висновки.
Доречі, про дітей. Зрозумівши, що дорослі вже дійшли до тої кондиції, коли і море по коліна, дітлахи розпочинають свій цвинтарний «бізнес» - сновигаючи по кладовищу вони буквально вихоплюють один у одного з-під носа шоколадні цукерки, що тільки-но були покладені кимось на могильні плити. А ввечері, коли їхні татусі вже сплять мертвецьким сном на землі поміж могилами, дітвора складає свій «солодкий вилов» у величезні целофанові мішки, грузить їх на велосипеди і, від натуги ледь переступаючи ногами, відвозить у невідомому напрямку. З погляду на вміст та вагу тих мішків мимоволі виникає питання: «Це ж скільки місяців потрібно буде їсти ті цукерки середньостатистичній сім’ї!? А не злипнеться?» Бо цукерка - то товар тендітний, вона ж черствіє, пліснявіє, псується… Хоча, дивлячись з іншого боку, навіщо впихати в себе стільки солодкого, та ще й привезеного з цвинтаря. Якщо підключити неабиякий торгівельний хист ніжинців та їхню бурхливу фантазію то, як кажуть одесити, тут можливі й інші варіанти використання такого шоколадного різноманіття.
Мабудь недарма засновниками Ніжина були підприємливі купці-греки, а місто наше стояло колись на перехресті торгівельних шляхів. Тому кожного року, йдучі на місцеве кладовище в поминальні дні, мимоволі згадується мені цей історичний факт, бо чи не з тієї сивої давнини передалась підприємлива хватка нашим юним сучасникам.
А ви питаєте, причому тут греки та Бахус?
Світлана Миргородська