Житіє святих на кожен день - 14 червня
14 июня 2012. Разместил: admin
Святі мученики Юстин, Харитон, Харита, Євелпист, Єракс, Пеон, Валеріан, Юстин і мучениця Харита постраждали одночасно зі святим Юстином Філософом, у 166 році. Вони були приведені в Рим і ув'язнені. Перед судом градоначальника Рустика святі сміливо сповідали свою віру в Христа. Рустик запитав святого Юстина, чи дійсно він думає, що після перенесених мук осягне Небо і отримає нагороду від Бога. Святий Юстин відповів, що не тільки думає, але достовірно знає і впевнений в цьому.
Градоначальник запропонував усім християнам-в'язням принести жертву язичницьким богам, але отримав відмову і виніс смертний вирок. Святі були обезголовлені.
Народився в 1362 р. в околицях Вологди і у Святому Хрещенні був названий Димитрієм. З юних років полюбив він чернече життя. Залишивши рідний дім, він подвизався ченцем в Спасокаменному монастирі, де прийняв чернецтво з ім'ям Дионісій.
У подвигах праці, посту та молитви, невпинно вдосконалюючись, він провів тут 9 років. Звідси, разом з ченцем Пахомієм, шукаючи безмовності, преподобний Дионісій перейшов на Святу Луку, де відновив запустілий спільножитний монастир. Тут святий жив як пустельник, проводячи строге, суворе, подвижницьке життя. У 1403 преподобний Дионісій влаштував ще одну спільножитну обитель, а в 4-х верстах від неї - іншу, названу Сосновцем.
Святе життя і духовна мудрість преподобного притягали до нього безліч людей. Він був справжнім батьком кожного, хто шукав у нього допомоги. Преподобний був майстерним живописцем, ковалем міді і кравцем одягу, займався він також теслярством, ковальським ремеслом, різьбленням по дереву. Преподобний ні хвилини не проводив без праці і тоді брався за їжу, коли абсолютно втрачав сили від виснаження. За 7 років до свого спочинку преподобний Дионісій сам викопав собі могилу в Сосновці і щодня приходив до неї, невпинно нагадуючи собі про смерть. Помер він в 1437 році на 75-му році життя.
14 червня Православна Церква вшановує пам'ять преподобного Агапита Печерського (бл.1095). Діялося це в ХІ столітті. Один киянин на ім'я Агапит постригся в ченці Печерського монастиря. Від Бога він мав дар цілителя - виліковував зіллям і молитвою. Але всіляко старався, щоб не розходилася про нього людська слава, бо знав, що не сам він лікує, а Господь за його ревним проханням. А проте чутка про дивовижного зцілителя рознеслася далеко за монастирські мури. Тож, коли тяжко занедужав князь Чернігівський Володимир Всеволодович, згадали бояри, що є у столичному граді такий славетний лікар. Але спершу вдалися до відомого на той час неправославного медика-вірменина, майстра своєї справи.
Мав той давню суперечку з Агапитом, бо, на відміну від прозорливого чорноризця, казав недужим про час їхньої смерті. Тож не раз хворі настільки переймалися почутим, що й справді помирали у вказаний строк. Одного ж разу такого «безнадійного» принесли до Агапита - і він виходив хворого, чим і осоромив того нечесного цілителя. Ба більше: Агапит ніколи не брав грошей за своє цілительство, а вірменин був ласий до подарунків.
Отож, коли жодні заходи загребущого лікаря не допомогли, а князь навпаки - дедалі занепадав на здоров'ї, послав він бояр до Печерського ігумена Йоана, щоб той відпустив Агапита у Чернігів. Агапит же ніколи не виходив за стіни обителі, бо дав Господеві таку обітницю. Тож бояри повернулися до князя лише із зіллям від цілителя, сам же Агапит усамітнився для молитви за слабого. Як Володимир спожив того помічного зілля - відразу встав на ноги. Зі щирою дякою послав тих же бояр до свого рятівника з коштовними дарунками. Та, звісно, чернець-безсрібник не побажав узяти їх, а просив передати князеві: хай дякує Богові за своє видужання і роздасть багатство убогим. Так той і вчинив.
Але лікарі теж хворіють, навіть чудотворці. Занедужав якось і блаженний Агапит. Прийшов до нього його суперник-вірменин і прорік: «Оце за три дні помреш». - «Ні, - відказав той, - не за три дні, а за три місяці». - «Якщо за три місяці, то я повірю, що ти й справді цілитель і прозорливець, а твоя віра краща за мою». Наступного дня чернець одужав і жив здоровий ще три місяці, та й потому помер. Сталося це близько 1095 року. По його блаженній кончині вірменин прийняв православ'я і постригся в монахи та, як сказано в «Києво-Печерському патерикові», «у добрій славі закінчив своє життя».
Історія цих двох лікарів для нас вельми повчальна, оскільки нині теж поширилося здирництво в українській медицині та неправедне лікування. Нехай же святий Агапит буде нашим «людям у білих халатах» добрим прикладом і небесним заступником, усі ж ми просимо: «Преподобний Агапите Печерський, лікарю безвідплатний, моли Бога за нас!»